Ну от і почався серпень, в якому виповнюється 35 років з моменту виходу першого числа легендарного вже львівського щотижневика «Пост-Поступ».
Десь на початку місяця у 1991-му на проспекті Шевченка я випадково зустрівся з Сашком Кривенком і він, після короткого – «чим займаєшся?» – запропонував мені написати невелику статтю про ситуацію в «Молодіжному театрі», оскільки знав мене як активного богемного тусовщика, знайомого з акторським середовищем.
Мені як поету-неформалу, схильному до декаденції, було западло писати статтю в газету, але Сашко пообіцяв гонорар. Це вирішило справу, адже я – 28-річний студент стаціонару в універі – був бідний, як церковна миша.
На вихідних я поїхав у свої рідні Рудки, щоб провідати маму, а заодно і щоб у спокійних умовах зосередитись на статті. Писав я її і переписував упродовж кількох днів.
Мама лиш зрідка заходила навшпиньки до вітальні і регулярно проганяла мого молодшого брата Андрія, щоб не заважав мені писати. 19 серпня зранку, коли я статтю вже закінчив і вичитував востаннє, мама покликала мене до телевізора.
По «ящику» транслювали спільне звернення «путчистів». Мама тривожно глянула на мене, але нічого не сказала. Я теж промовчав, але подумав: «Ну от і пиздець твоїй журналістській кар’єрі. Пахатимеш на лісоповалі. Добре, хоч трохи досвіду є (перед вступом до універу Франка я три місяці пропрацював різноробочим на рудківській пилорамі)».
Через день я поїхав у Львів. Там, на вулицях і в редакції все виглядало не так трагічно, як в провінційних Рудках перед телевізором. Статтю мою прийняли.
Правда, перший номер вже було сформовано – його розгромна передовиця щодо місцевої демократичної влади зі знущальним заголовком «Гармати не били, ми й не наступали» викликала значний резонанс. Моя стаття вийшла вже в наступному номері і це змінило моє життя до невпізнання.
І з того часу серпень став особливим місяцем в нашому середовищі, передусім через Кривенка. В серпні народився не лише «Пост-Поступ», але й трійня його доньок.
Тож будь-якої ночі будь-якого серпня Сашко міг подзвонити будь-кому з нас по телефону чи просто в двері помешкання і безапеляційно заявити: «Шо спиш, рагуль? Вставай дивитись на серпневе небо України!».
Давно вже немає Сашка, а також не стало Володі Панкеєва, Андрія Квятковського, Мар’яни Чорної, Віктора Тимошенка, Тараса Кузьмова…
А я кожного серпня серед якоїсь ночі дивлюся на зоряне небо і думаю: «Ну, небо як небо. І що Сашко в ньому знайшов?».
P.S. До речі, ця стаття (див. фото) теж вийшла у серпні)
