«А я скілько не дивилася – і нічо», – цією фразою мама обзивається до мене, коли ми говоримо про віру та й дива.
Я не пригадую скільки мені було, я була мала. Мама насварила, і я стулилася на скрипучому лужку з сивим ліжником, ти й бумборосю під ніс. Мама іде обходити кози, і мене лишила саму. Ну як саму – на постіль дивиться з-під стелини великий образ у масивних рамцях. Не пригадаю, чий то лик, але в самому верху образа – два ангелики з книжками, в одного одежа зелена, а в другого – червона. І я так у образ очима вперлася, ніби пробую розказати, що мене висварили за пусто-дурно, як я собі гадала. Ти й того я хлипаю. Але потихо, бо мені дуже встид, би хтось видів, як я плачу. Але перед ангеликами не встид, вони дуже свої, бо я рано і ввечір їм розказую багато всілякого..
Ангели мої рухнулися. Я так довго вдивлялася в образ, що лиця ангелів усміхнулися і отік розвернулися до мене. Так мені здалося чи… не здалося. Я пригадую той страх і радість моментального діточого видива.
.. Я вибігаю до мами. Геть забула, що не хочу показуватися зарюмсана, біжу ти й по всему.
– Ма’, ма! Ходи в хату! Там ангелики ожили!
Ми заходимо у темну і курну кімнатку, де під стелиною блимає великий образ. Ангелики голови вже не обертають так набагато, але усміхнені, інакші стали ангелики.. Так я розказую мамі, а мама вдивляється в образ, відтак на мене, відтак далі в образ, погладила легонько..
– Івасику, ти правда таке виділа? Я скільки не дивлюся – образ такий самий..
Я притулююся до руки великої і вже не строгої мами, і дивлюся на своїх ангеликів. А вони – на мене. Усміхнені і отік розвернені на мене. Чесно, я виділа..
А вечір у хату заходить по через усі шпарини – а світло нині так і не дадуть. Мама світить гасову лямпу і пише потрохи конспекти, а я роззираю образ – він у потемках, коли лиш лямпа курна блимає, стає ще більше говіркий…
