Довгі десятиліття релігійне різноманіття України особливо її християнських церков не завжди могла порозумітися, і налагодити спільний діалог. Багато говорили про рух за співпрацю та взаєморозуміння між християнами різних конфесій — екуменізм.
Час від часу проводились спільні заходи, озвучувались наміри на спільну працю, але далі слів нічого не рухалось, і більше нагадувало формування картинки для ЗМІ. Якась наче невидима сила роками заважала продуктивному діалогу українських християнських церков. Проте повномасштабне вторгнення рф все змінило.
Війна чітко показала хто ворог, і в яких релігійних структурах він перебуває на території України, ми побачили хто «розділяв і володарював». До 24 лютого релігійна мапа України часто нагадувала поле для запеклих дискусій: календарі, канони та юрисдикції розділяли вірян. Однак велика війна створила нову реальність.
Сьогодні ми чітко бачимо хто наш ворог, і українські Церкви різних конфесій: протестанти багатьох напрямків; юдеї; мусульмани чим раз більше готові до спільного діалогу. Сьогодні міжконфесійне спілкування в Україні – це не про складні богословські діалоги, а про спільний генератор, спільну молитву в окопі та спільний гуманітарний штаб.
Криза довела, що коли летять ракети, конфесійна приналежність відходить на другий план. Католицький «Карітас», протестантські місії та православні парафії об’єднали логістику для допомоги ВПО. Релігійні громади навчилися ділити ресурси, а не територію впливу. Військове капеланство стало головним майданчиком практичного екуменізму.
На фронті священник — це передусім духовна підтримка для воїна, а не представник конкретної структури. Капелани різних деномінацій разом проводять поховання, освячують техніку та підтримують сім’ї загиблих, демонструючи приклад солідарності.
Переживаючи один із найскладніших періодів у своїй історії українське суспільство шукає точки єдності – це передусім моральні, духовні, національні. І саме тут релігійний вимір стає центральним. Більшість християнських конфесій, а також представники інших релігійних спільнот продемонстрували безпрецедентну солідарність ПЦУ, УГКЦ, РКЦ, протестантські деномінації та мусульманські і юдейські громади – всі вони стали пліч-о-пліч у спільній справі.
Зокрема підтримці держави, допомозі армії, волонтерстві, духовній опіці постраждалих. Храми перетворили на центри гуманітарної допомоги, а підвали церков на укриття, монастирі на притулки для переселенців, а священнослужителів на капеланів. Українські релігійні лідери виступають єдиним фронтом на міжнародній арені.
На цьому тлі особливо помітною виглядає позиція УПЦ афілійована з РПЦ. Попри заяви про самостійність і дистанціювання від РПЦ вона залишається вірною своєму духовно-ідеологічному центру у москві. Тому, і суспільна недовіра залишається доволі високою. І причина не лише у канонічних питаннях, а й у моральному контексті: коли духовний центр, з яким історично пов’язана структура благословляє війну, важко очікувати сприйняття цієї структури як повністю незалежної від ідеологічного впливу, тим паче як журналісти час від часу знаходять докази приналежності та вірності «кремлівській церкві.
УПЦ(МП) неодноразово була дотична до зриву міжконфесійного діалогу. Міжконфесійні зустрічі і форуми (ПЦУ, УГКЦ, протестанти, юдеї, мусульмани) часто передбачають спільне реагування на гуманітарні та моральні виклики. А УПЦ(МП) неодноразово не підтримувала спільні заяви щодо війни, або представники поширювали проросійські меседжі, що підривало довіру.
І через це інші конфесії відмовлялися включати її у формальні міжрелігійні платформи – не через релігійну доктрину, а через політичну позицію. З огляду на це складається враження, що там де немає московської присутності, то одразу з’являється курс на зближення. Тепер ми бачимо, що інші християнські церкви та релігійні напрямки непогано знаходять спільну мову і шукають точки дотику.
І зараз це не лише бог—ословський діалог про природу церкви чи канонічні межі. А передусім діалог відповідальності. Коли священники різних традицій відвідують шпиталь, або стоять на спільній молитві за полеглих, богословські відмінності не зникають, але вони перестають бути бар’єром для солідарності.
Довгі роки ми сперечалися про дати Різдва, тонкощі канонічного права та юрисдикції, зводячи між конфесіями стіни вищі за церковні бані. Але лютий 2022-го став моментом істини. Ракети, що летіли в бік наших міст, не розрізняли православних, католиків чи протестантів. Перед обличчям смерті другорядне відпало, залишивши головне — людяність.
Український екуменізм сьогодні — це екуменізм дії. Спільна біда довела, що християнські цінності єднають сильніше, аніж роз’єднують адміністративні межі церков. Це унікальний досвід для всього світу, де церква стає не просто стінами, а серцем громадського спротиву. Це і було народженням «практичного екуменізму».
Виявилося, що для того аби разом годувати людей на вокзалі чи плести маскувальні сітки, необов’язково мати однаковий літургійний обряд. Єдність виникла не в кабінетах богословів, а навколо волонтерського буса.
Найсильнішим символом нової єдності стало військове капеланство. І сьогодні ми бачимо неймовірні картини: православний священник благословляє воїна-католика, а протестантський пастор читає псалми над пораненим, не питаючи про конфесійну приналежність. Це «екуменізм окопів», де віра в Бога і віра в перемогу злилися в одне ціле.
Український досвід єднання під обстрілами — це урок для всього світу. Ми довели, що для того щоб бути разом, то необов’язково бути однаковими. Достатньо мати спільні цінності та спільного ворога, який ненавидить саму нашу свободу.
Сьогодні наш екуменізм тримається не на паперах, а на мозолях волонтерів та молитвах за тих, хто на нулі. І саме ця єдність, вигартувана в горнилі війни, і може стати фундаментом для нової, справді духовної України.
Здається, вороття до минулого немає. Війна випалила в душах українців порожній формалізм. Ми побачили, що Церква жива лише тоді, коли вона служить Богу і людині. Ми перейшли від «діалогу істини» де кожен доводив свою правоту, до «діалогу любові», де кожен доводить свою відданість спільній справі.
