Дружина морського піхотинця з Черкащини Анастасія 34 місяці чекає з полону чоловіка. Написала сотню листів, та відповіді весь час отримувала тільки на словах від його побратимів, які повернулися додому.
Про це пише "Суспільне".
Цей час для неї — боротьба за його життя та повернення додому, розповіла Суспільному.
"Коли вже в Маріуполі обірвався повністю зв'язок, я йому писала «4.5.0, 4.5.0», але бачила, що він не читав ці повідомлення, я йому знову писала "Вадік, 4.5.0", але він не відповідав".
Цими трьома цифрами дружина військовополоненого морського піхотинця Анастасія сповіщала чоловіка, що в безпеці.
"Коли він не вийшов на зв'язок, ми дуже вже рідко з ним зідзвонювались, я чекала, чекала, коли він мені зателефонує, але 12 квітня 2022 року мені зателефонувала дружина його побратима і вона сказала, що 36-ї бригади, як такої, вже немає".
А ще — про те, що ті, хто вижив тоді в оточеному Маріуполі, потрапили в полон, додала Анастасія:
"Що з ним, де він, чи живий він, чи він у полоні, ми його шукали, намагалися якось шукати, в середині квітня 2022 року, нам вдалося дізнатись, що телефон мого чоловіка подавав ознаки життя. На телеграм-каналах російських я знайшла відео, де давав інтерв'ю офіцер, який разом ішов з моїм чоловіком і це мені дало зрозуміти, що все ж таки мій чоловік зараз в полоні".
Відтоді надсилає коханому листи, та хоч не отримує відповіді, знає, він їх читає:
"В одному з листів я писала чоловікові, що в нас було два останні тижні, про доньку написала, а також донька намалювала малюнок для тата — це портрет папи, мами і свій посередині: сердечко і долоньки".
Повернені з полону військовослужбовці передають від нього звістки. Розповіла: у неволі він думає про сім'ю:
"Я встигла повідомити чоловікові, що купила доньці від нас великий батут, і коли військовий один повернувся — він сказав, ваш чоловік передав вам слова, що він обов'язково повернеться і ви обов'язково всі разом пострибаєте на тому батуті".
Анастасія додала, що нині найтяжче говорити з донькою про тата:
"Донька знає, що її тато на службі, він на роботі і навіть, коли ми ходимо на акції, ми ходимо, щоб швидше закінчилась війна і тато з війни повернувся додому".
За три роки очікування так і не навчилась жити без чоловіка:
"Тяжко все, тяжко одній виховувати доньку, тому що все тепер на мені, тяжко боротись за його життя, нема життя без нього, це якесь просто існування".
Аби нагадати суспільству, що війна триває, з донькою щотижня приходить на акцію в підтримку військовополонених та зниклих безвісти, розповіла Анастасія.
"У полоні їм розповідали, що вони нікому не потрібні, за них ніхто не бореться, а коли вони це бачать, звичайно, їм це дуже приємно. Інколи, коли мені дуже тяжко, я повторюю собі слова геніального українського письменника Василя Симоненка: «Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для інших виборює життя»". Анастасія додала, що з плакатом "Я чекаю тебе, мій герою" стоятиме, поки не почує від чоловіка довгоочікуване — "Я вдома".
"Якби не війна, то в нас би було життя, зараз, на жаль, у нас його немає, поки що ми ці три роки існуємо і намагаємось триматися", — додала Анастасія.
