Впертий посаг (образок)

Крильми до скла – сріблиста нічна балеринка рада би вирватися, але шиба не пускає, і того вона «танцює». У нас на метеликів нічних і на міль кажуть «некля», це слово так пасує писаним крилам і дивній опівнічній душці, яка летить на світло, навіть якщо то буде останнє світло їхнього короткого життя.   Я сиджу у відкритому вікні. По цю руку – хата освітлена і бабка миски миє, по ту руку – темна зіркаста ніч… І цикади такі – ніби вони цього дивного теплого жовтня мають виповісти все, ніби далі не буде тепла.   – Вікно закрий, ти, чудо! Хочеш, аби неклі на світло поналітали? – Хочу.. – Іва’, я раз сказала..   Слухняно закриваю. Ну як слухняно – прикрила, позаяк прикрила, і висунулася надвір – ніч тепла дуже, її слухати хочу собі.   Якийсь щем такий щенячий.. За цим теплом, за ночами зіркастими – не хочу впускати зиму, та й її завірюхи, та й сніги.. Хочу боса бігати понадвірку і цикади слухати. Але дні мої – метелики чисто, ні одному не змогла сказати «побудь мені довше». Стрепіцкався – і нема.. Лиш очима водиш за візерунками крил його…   А під хатою на лавці – таріль блискучий. Бабка забула.. Такий з дутого жовтого скла, вкритий чимсь веселковим. Бабка казала мені, що такий перелив дає нафта, а таріль той – польський. На дні тареля – маленька некля, і краєчками її крил – ніби виткав хтось кавальчики ліжника саморідного.. Я лиш до неї – а вона злетіла. У чорну ніч писаними крильцями. Лиш на мисці відбиток сріблястий лишила.   – Ба’, а відки в нас ця миска? А таріль той правда не подібний ні на який з наших. Він один такий якийсь..панський. – Я купила цей таріль і оту шафу, коли віддавалася, – бабка втирає руки і забирає в мене знахідку. – В магазині? – Ні, з рук. То ніби коли людина продає своє другій людині.. Поляки в нас тут жили, були в Гашнові, були від толоки.. Файні люди. І прийшла така пора, коли всі поляки відси вакувалиси. І того спродували то, що забрати в дорогу не могли… Бабці перед очима вечір дуже теплий, вона за верстатом – скоро буде новий кілíм. Маріка нитка по нитці збирає посаг …   «Чорні чіси, ідут чорні чіси», – повторювала, як у сні, стара сусідка Пазюня, а Маріка гонила від себе ті думки і як павучок малий – віно снувала. Бо хоче бути з ним – з тим Митром, котрий з рознівської Варшави у Клими за грибами йде – каже, в них трепітники не такі добрі… «Аді, йке небо чорне си робит, а грибів яких у лісі – баталія буде», – повістує, приповідає сама до себе глуха сусідка, а Маріка обгониться, як від мух, від її віщувань.. У хату д’Маріці зайшла Маґда – ровесниці вони, але Маґда завжди тримала себе трохи згорда, то й Маріка не ставала до бесіди. Магда не знає, як бесіду почати, того питає яким має бути килим і чи довго ткати. Розмова дівчатам не йде…   – Маріка, ми їдемо. Час темний дуже, ми вертаємо до Бжеґ Дольни. Вся родина. Марія спантеличено кліпає – як то їдуть? А Маґда виймає з пуделка жовтавий скляний таріль з переблиском і показує. – Відкупиш у мене? – Маґдо, я своїх грошей не маю, я родичам віддаю.. – Подумай, Маріка. Ти будеш іти заміж, тобі буде треба.   Родичі дозволили купити в полячки Маґди ще дерев’яну шафу і начиння всілякого до кухні. А таріль, який чимсь метелика нагадував, Маріка поклала назад у пуделко і тримала у шафі. От коли по весіллю за нею віно Митрові будуть віддавати, вона цей таріль в руках перенесе. А в цій шафі вони одіж муть тримати.. Тут ніби мрії, а тут і сум огортає дівчину – що мало таке статися, би цілі родини зірвалися з обжитих місць і виїхали? Всі місцеві поляки виїхали за одну ніч – так люди казали…   Ніч, така тиха Божа ніч… Маріка сіла ткати, і лиш чути постукування верстатне.. Їй руки від мозолів печуть – ліс цілий день возила, ковбки колола, пальці терпнуть і палахкотять, а Маріка вперто тче.   – Гонорові так си мают, – іде попри неї Іван і їсть грушку. – Пішла би за мене – ґаздиня би була. Мовчить.. – Марі, ти у віно таку теньґу шафу купила – лиш біда шо твій молодий у німців у плєну. Та й шо меш у шафі тримати, Марі?   Вона зараз як цего ґазду впереже – ноги натєгне. Але неня дуже наказувала з дідьком не зачіпатися, бо цей і її до німців спровадит.. – Марі, скажи мені шос.. – Хавку заткай і шуруй, – процідила і знов до роботи. Посмішкуватися він буде, шляк би трафив омразу таку.. «Би тогди твоє верхне було, коли на долонú чупер виросте», – так подумала про себе. .. – Божечку світий, доки ця вóйна, – говорить сама до себе Маріка. Плаче з того відчаю, але дуже тихо і поки сама. – Мине і война, дитино, мине і война, – баба Пазюня на палицю схилилася і віщує вже в другий бік. І.. ніяка вона не глуха, лиш чинилася.   ***   …Вістки падали так, як яблука перестиглі, коли щибавкою галузу зачепити.. «По войні. Вже по войні», – вчула коло сільради і .. не повірила. Маріка звикла жити в тіні чорної хмари війни, вона вже забула, що сонце буває.. Не може.. Не може бути.. Бігла, як навіжена, почерез мочери і кладки додому, а на призьбі грілася і усміхалася хмарами стара Пазюня. Їй вже сказали, видко…   Маріка вбігає в хату, а то сонця такого, та світел, а серце вилітає – по войні, вже по войні! Де він, Митро її, коли він прийде до молодої та й до віна?   .. Двері рипнули і показався високий чоловік у блюзі і сорочці. Лиш усміхнувся – і до неї, Маріка навіть впізнати не встигла. Хотіла багато, дуже багато йому розказати, але сльози душили. Того лиш обіймала і плакала. А Митро крутив-крутив-крутив свою ткалю кімнатою, і тої днини вони трохи не поломили польську шафу…   Фото з мережі Інтернет   .. – Ба’, а як ви йшли до слюбу? – За два дни, як лиш він приїхав. Другі йдут до слюбу,а я бігла.. Я, Івасю, бігла.. Лиш вінок з барвінку на голові і політи’ки білі, ти й проста сорочечка – але зато молодий.. Матко Божя, скілько я просила, би він мені прийшов…   У бабки був найкращий молодий, а у діда – молода. І весілля за два дні після війни. І польська шафа з «упертим віном» – бо Маріка знала: діждеться.